Душевные записки (мамаАня1234)

Літаки в небі. 5 гелікоптерів з десантом в сторону Чорнобаївки.
Зателефонувала подруга : " тут над Олешками десант і шт 50 гелікоптерів. І нескінченна колона військоової техніки в бік об'їздної траси". І вибухи. То ближче, то далі...та пройшов день 24.02.
25 вибухи і постріли вже стали ближче. І ми вирішили їхати в Миколаїв ( там будинок з великим надійним підвалом). Зв'язалися з всіма кумами. Запропонували їхати з нами /скористуватися нашім будинком у Херсоні.
Їхали " коз'їми тропами" . Бо не знали, як далеко дійшли россійські війскові (((

Коли заїхали в Ніко, то були здивовані - наче нічого не відбувпється - люди без суєти йдуть по своїм справам, купа машин...
Приїхали додому. Тиша. Діти прийнялися за свої справи.
Ввечері дізнаємося, до було декілька прильотів по військовому аєродрому. Почався наступний день з якоїсь гнітючої тиші. Був морозець і повітря аж тремтіло від напруги. А пообіді почалося...

Курсування артилеристів мимо будинку. Гармати, багато. Якісь невідомі авто біля воріт будинку.(як потім вияснилось то була тероборонаі - біля нашого дому була площадка для спостереження, бо навпроти було ідеальне місце для висадки ворожого десанту). А потім почали працювати гармати. Все ближче і пропала електрика.
Вибухи все частіше і сильніше. І ми перебираємося в підвал. Принаймні ночувати, бо дні зазвичай були більш- менш тихими.
Так без електрики, з періодичним включенням генератора ( підзарядить телефони і прогріти будинок) ми пробули до 3 марта. Моя нервова система почала про себе нагадувати - не їла 4 дні, страшенний рвотний рефлекс на любий подразнювач...

4 марта все ще без електрики і з прильотом в 200 метрах від будинку ми приймаємо рішення виїзжати. Речі склали за півгодини. Бак повний, ще каністра в запасі.
Спочатку думали на Одесу. Стали в чергу
на міст потрапили в центрі міста в затор під час тривоги. Повернулися додому вже під вибухи гармат вдалині та ворожий літак над містом. Машину не розвантажували.
7 годин ранку 5 березня ми знову виїхали, як тільки стмхли гармати. Цього разу, нам треба було перебратися через 1 невеличкий місточок. Але дорога була небезпечнішою - бо пересікалася з трасою, якою орки пішли на Вознесенськ.
Блокпости. Всюди. Багато. Фух. Ми на трасі. Зазвичай забита машинами. А тут ми одні. Десь за 50 км по трасі спалені авто.... і погляд вдалину. Бо навкруги посадки і що в них може знаходитись, невідомо. Їхали швидко. Ось і Кіровоградська область. Поважні військові на блокпостах. Розпитування про обстановку навкруги під час нашої подорожі.
Трішки видихнули. Але ми не знали, що нас чекає попереду

А чекав нас наш шлях довжиною в майже 2 роки...
Кіровоградська траса була майже порожня. Ми зраділи - доїдемо швидко. Але не тут то було. Як тільки ми перетнули кордон Кропивницького ми зрозуміли, що марно зраділи. Караван машин, незліченний. Черги на заправках. Похмурі обличчя людей. Страх і невідомість у погляді. Їхали довго 14 годин, замість 6. Постійне озирання навкруги і страх, особливо коли літали вертольоти і літаки. Поїздка під час комендантської години. Перевірка на блокпостах (було дуже багато. Але всі були чемні. І ставилися з розумінням). І нарешті зустріч і сльози. Ми мали зустрітися на день пізніше, на концерті в Києві. А не так.
Розмови, розмови... плани.
І тиша. Тільки нескінченний потік машин з Києва. Так пройшло 2 дні. І ми все ж вирішили їхати далі. Сльози... багато сліз. Старша донька вирішує залишитися, бо її партнер ( на той час) не може виїхати. 7.03 ми вирушили далі.

Наші знайомі виїхали 2 дня раніше. Вони вмовили нас їхати до них. На той час вони перебували в Молдові. Вирушили. Але не центральними дорогами. Більш- менш добралися до Могільов-Подольського. Доволі швидко. Але в 6 годин черга стала. Як виявилося потім - комендантська година до 5 ранку. Як тільки дали добро на проїзд, вирушили далі. Зустріли пару. Мати з сином. Вони просили взяти з собою маму до кордону. Бо хлопчина не виїздний. Але у нас в машині, нажаль, не було місця. Ніколи я не бачила стільки болю і відчаю в їх очах (((. Люди були з Харкова.
Кордон пройшли швидко. Без ніяких питань з обох боків. Правда деякі наші співгромадяни були дуже невдоволені, чому нас при наявності 3 неповнолітніх людей і повного пакету документів випускають, а їх з 3, але від різних браків і без підтвердження, ні.
Ось і Молдова. І можна трішки видихнути...

Сніжило. Попереду 300 км . Знайомі нас чекали.
Зняли етно- готель (единий який підійшов для такої кількості людей). Не новий. Але затишний, теплий ( особливо після тижневого перебування у підвалі при +12) і з горячею водою ( дома вона теж була. Але старалися багато не користуватися. Бо не знали чи буде пальне для генератора). І тиша. Що було найдорогоціннішим. А ще нормальна горяча їжа. Діти почали трішки відходити і не оглядатися на кожний громкий звук

Почалися пошуки житла. Молдова не розглядалася - бо там Придністров'я і не відомо що " цар" може уткнути знову.
Польща? Словакія?
А опинилися на Кіпрі )))
Так-так. На Північному Кіпрі. Наші знайомі, які були з нами в Молдові запропонували нам свою другу квартиру там. Вони теж вирішили їхати туди. Але вони машиною ( бо з собакою), а ми літаком. В Кишиневі - аєропорт закритий. Вирушуємо в Бухарест. Там живе колега чоловіка. На декілька днів звтримуємся там. Бо снігопаж у Стамбулі і нічого не працєю.
Залишили машину у коллеги і вперед.

Трішки розкажу про Кіпр. Ми летіли Бухарест- Стамбул- Ларнака. (1.30+1.30).
Зазвичай, при прильоті дозвіл на в'їзд дають на 90 днів. Нам дали на 60. Чоловікові на 90. Чому так, не знаю.
Ми арендували машину і поїхали у місце нашого тимчасового перебування. Котеджне містечко а 15 хв від Гірне.
Там ми прожили майже 2 місяці і весь цей час шукали далі. Тепер розкажу про + і -:
Перше і головне, на травень 2022 року там було не дуже багато мешканців з сусідньої країни агресора. Не так як на південній частині острова.
Друге- доволі тепло( як для березня) і в цих містечках є бассейни з підігрівом. То ж діти могли трішки побавитися.
3. Чисте море.
4. Різноманітність продуктів середня.
5. Є цікаві історичні місця.
Плюси на цьому закінчуються.
- машини тільки з правим кермом. Я побоялася брати. Бо навичок правосторонього водіння не має.
Якщо ти живеш на відстані від міст, то проблематично з таксі. Дуже дорого. То ж треба підлаштовуватися під когось, хто мобільний в цьому питанні.
Там де жили ми, 1 єдиний магазин був в 1 км. Але дорога до нього небезпечна (вздовж траси). То ми їздили в магазин раз на 2 тижні ( добре холодильник великий був)
Будинки в котетжних містечках не пристосовані для холодного періоду року. Вікна тонкі, кондиціонери не справляються. А іншого опалення не має.
Доволі часто вимикали світло (ввечері). Але були генератори потужні, то в нас було.
Шкіл і тренувань, щоб підходило нам, ми не знайшли. Вірніше, 1 тренування знайшли, але тренер ярий " любітель царя пу" тому ми не пішли туди.
Підходив другий місяць нашого перебування там і треба було вирішувати - вилітати з Кіпру і повертатися, чи вже ні
Ми вирішили - ні.
Дякуємо колегам за гостинність. Ми путуємо далі.

Прилетіли в Бухарест. Переночували і вирушили далі.
Вирішили ми поїхати на 3 місяці в Македонію. Це була перша країна в яку я потрапила на початку 1998 року. Потім чоловік працював в Косово і ми частенько влітку їздили на відпочинок у м. Охрід. Тим більше, знайомі які там живуть, сказали що допоможуть з пошуками житла.
Сербію проскочили транзитом. А в Косово вирішили заночувати. Відпочити і зустрітися з колегами.
Столиця Косово з 2011 року, а саме тоді ми останній раз там були, стала гарніша. Багато нових будівль, хороші дороги і сервіс.
До кінцевого пункту нам 300 км.
І як тільки переткнули кордон Косово, неначе вернулись у минулий час. Все завмерло... Трасса Гостівар-Охрід, будівництво якої почалося в 2009 досі не завершено. І не знаю, чи буде. А проєкт був дуже класний. Шлях оминаючи вузькі ділянки гірських доріг і на 80 км коротший.
Ось і Охрід. Нічого не змінилося. Все так же пенсіонери прогулюються вранці біля озера, а в обід попивають чи то пиво, чи ракію в тіні дерев.
Заселилися. Але виявилося купа недоліків, що не було на фото і які не дуже хотіли виправляти. Почали шукати інше житло.
На наступний день приїхала старша донька ( малі не знали про це. Вони навіть не повірили, коли побачили її. Ото радощі були ))

Квартира, поряд зі старим містом стала нашим тимчасовим домом на 3 місяці.
Пошалися пошуки тренувань і шкіл.
Тренування знайшли. Але всього на місяць. Бо влітку вони всі ідуть на одмор.
А от зі школою не пощастило. Більш- менш пристойна тільки в Скопье ( викладання на англійській мові. Місцеві школи або тільки македонська/албанська.)Але ми не розглядали це місто для проживання - влітку ну дуже спекотно і прляво.
Тому ми шукали далі.

2 місяці пошуків шкіл і житла. І ось в інсті я натрапила на допис знайомої, що вони відкривають кав'ярню. В Хорватії. В невеликому приморському містечку. Показала чоловікові. Подивилися фото. І вирішили - їдемо! Але тільки за місяць. Бо вже заплатили за квартиру в якій жили.
Ми дуже швидко знайшли школу ( з умовою 3 дні в місцевій і 2 онлайн в українській). Житло зняли на 10 днів.
І місяц могли трішки розслабитися.
Але не дуже, бо я зламала палець. З першого разу, у місцевих лікарів не вдалося дз поставити. Рентген аппарат дуже старий ( і не побачили перелому.
За 2 дні- пов'язка на 4 тижні (але при нагрузках болить до сих пір з літа 22 року)

Я знову тут. І буде продовження наших подорожей-пригод